УЧНІВСЬКИМ МРІЯМ ТРЕБА ВІРИТИ

Не знаю, чи жива іще та яблуня побіля старого приміщення школи неподалік нашої сільської церкви, але коли заплющу очі і згадую себе в найменшому школярському віці, то немовби бачу цю деревину в рясному біло-рожевому квіті, весь наш клас під нею, взявшись за руки, кружляє, весело хороводить із нами і золотоволоса вчителька Людмила Федорівна Містюк.

Мабуть, у класі сьомому я вперше закохався. Об’єктом моєї особливої уваги стала дев’ятикласниця Ніна Орел. Понад усе причарували мене її засинені, мрійливі очі.

Я на перерві виходив у коридор і не зводив із неї захоплючого погляду. Проте привабна і благоліпна дівчина ніколи й не поглянула в мій бік, оскільки її, зрозуміло, цікавили старші хлопчаки. З ними вона і жартувала, і борсалася в ігрищах, кидалася в сніжки, дзвінко сміючись. А мене розпирали, роздирали дикі ревнощі. Щоб якось висловитись, я почав наодинці плести мереживо поетичних рядків, писати вірші. І всі присвячувати їй. На кшталт: «Забути синій колір хочу, але так важко це мені…»

Ті поезії я підкидав Ніні. Зайду бувало в її клас, де навчався мій друг Вася Гавазюк, начебто до нього, а коли ніхто не бачить – швиденько покладу в її книжку чи зошит аркушик з ліричною поезією, і тікаю щасливий.

Ви не повірите, але це факт: ніколи в житті я жодного разу ні про що не обмовився з тієї Ніною, ніколи вона й не здогадалася, хто їй пише чарівливі й захоплюючі поетичні послання. Я був аж надто сором’язливим хлопчаком, понад усе боявся освідчитись їй у своїх почуттях наяву. Мабуть, ще й тому, що вона була дещо старшою за віком. Але я все ж таки безмежно вдячній тій милій, любій сільській дівчині, яка змусила і навчила мене мислити, розмірковувати образами, завойовувати світ Словом.

Вона, здається, десь виїхала після школи із Джурина (жила, либонь, на Кугутівці), оскільки ніколи нічого не чув про Ніну Орел із кінця шістдесятих років минулого століття. Тільки вірш про чарівливе ім’я Ніна, як колись розбентежує душу:

Я пригадав свій перший спів,

І твоє ім’я з двох складів.

Що перший склад – болюче «ні!»,

Всю душу виболів мені.

 А другий склад… О, другий склад!

Не вернеш юності назад…

Пасучи корів на Криничках чи на Щовбі, ми часто в своїх розмовах торкалися теми будівництва нової школи в селі, оскільки для нас, школяриків, це була тема номер один для обговорення. Мишко Сайчук, а батько його – Дмитро Микитович працював завучем, тому йому подібне начебто й потрібно було знати, багатозначно казав: «Там стільки поверхів буде, стільки кімнат, що можна заблудитися…» Я й справді попервах чомусь боявся, аби дійсно не заблукати в новій школі. Але коли прийшов час відкриття новобудови, виявилося, що наш клас залишиться в старому приміщенні - на протилежному горбі, побіля церкви.  Але яким же ж це було свято, коли одного 1 вересня ми своїм класом «А» зайняли одну із світлих кімнат другого поверху. Мені здавалося, що навчаємось ми найвище на землі…

Можливо, це почуття нової висоти й допомагало мені у навчанні. Оскільки у новій школи мені все вдавалося. Особливо ж математика. Її викладав такий унікальний учитель – Євген Федорович Містюк. У нього, схоже, була одна вада – на початку уроку він відкривав підручник із задачами з геометрії, називав декілька номерів вправ і сам виходив із класу. Прямував униз, до сільської чайної у центрі Джурина, випивав сто грамів спиртного і повертався до робочого столу. На це щонайбільше затрачалося двадцять хвилин. Я завжди намагався до пори  його повернення розв’язати всі задачі, і покласти зошит на стіл учителя. Учитель повертався, уважно переглядав написане мною і казав: «П’ять. Іди гуляти».

Як сьогодні пам’ятаю, що за одну чверть у мене в журналі було дев’ять п’ятірок! І коли в районі проводилася олімпіада з математики, то у Шаргород представляти школу послали мене. І зайняв я там перше місце. Ми з Євгеном Федоровичем згодом поїхали на обласну олімпіаду в Вінницю. Так, у дев’ятому класі, а було це взимку 1965 року, я вперше побачив велике місто і їхав у справжньому трамваї…

Коли ми поверталися назад, то здійнялася страшенна хурделиця, у полях і перелісках поперемітало всі шляхи-путівці. Ми заледве не замерзли в попутній вантажівці, всю ніч, і ще половину наступного дня виштовхуючи його з снігових заметів, виколупуючи з-під коліс авто мерзлі балабухи. Тільки я з’явився додому, мати багатозначно замітила:

- Ти, схоже, хлопче не будеш жити в Джурині, варто було виїхати за село, як широкий і безмежний світ тебе ледве не вкрав…

Так воно, власне, й сталося.

Десь через кілька місяців після обласної математичної олімпіади мені прийшов лист із Вінницького педагогічного інституту імені Миколи Островського. В ньому був офіційний лист, підписаний ректором. Мені пропонували по закінченні школи подавати документи до їхнього вузу, в послані підкреслювалося, що я можу бути зарахований студентом без вступних іспитів. Із огляду, зрозуміло, на результати, показані на математичній олімпіаді.

Але математика мене вже не цікавила. Класним керівником у нашого шкільного гурту став Михайло Іванович Гончарук, учитель від Бога, людина багатьох талантів. Він читав у нас українську мову та літературу. Я захопився літературними вправами, краснописьменством. Мої вірші почали друкувалися в районній газеті. За тим на її шпальтах з’явилися кореспонденції, невеличкі статті. За кілька місяців до мого закінчення школи до директора навчального закладу приїхав редактор районної газети і запропонував перевести мене до… вечірньої школи. Щоб я буквально наступного дня виходив на роботу в редакцію: Шаргород тоді став районним центром, а працювати в газеті не було кому. Два горластих фронтовики – директор школи Наум Борисович Блаватник і редактор Андрій Іванович Катеринич ледь не побилися за мене, а я стояв у зеленій фуфайці, в кирзових чоботях перед ними, не знаючи як мені бути – залишитися в школі, чи йти працювати в омріяну мною районну газету.

Я все життя буду вдячний розважливій, розумній учительці Ользі Григорівні Таньскій, яка навчила мене любити історію, географію. Я так захопився древніми світами, історичним фактами, що перечитав усю літературу цього напрямку, яка лишень була в шкільній і сільській бібліотеці.

Мабуть, це було в восьмому класі, у травні, оскільки, пам’ятаю, за вікном якраз бурхливо цвіли сади. Ми навчалися в тій кімнаті, яка однією стіною примикає до вчительської. Ольга Григорівна підняла мене на уроці.

- Діти, - сказала вона, - відкрийте підручники. Будете Сашкові задавати питання зі всієї книжки. Можете запитувати його дати подій, назви світів, епох, усе, про що лишень пишеться у вашій книжці. А він має відповісти на всі ваші питання…

О, яким солодким було це змагання! Їй-право, я не схибив із жодною відповіддю. Учителька, пам’ятаю, тоді сказала:

- Із такими  вичерпними знаннями можуть зарахувати у будь-який технікум…

За науку я щиро вдячний педагогам Анні Яківні Аксельрод, Михайлові Васильовичу Копняку, Галині Олександрівні Мельник чи може Кушнір? (викладала хімію, забув), Григорію Григоровичу Глуху, Семену Яковичу (?) Котляру, викладачеві фізики. Він також мене готував до олімпіади зі свого предмету і був справді доброю, щирою людиною. Завжди дотепно жартував: «Як справи поєт…»

 Але найбільше запам’яталося це. Одного разу ми писали твір на тему «Кем я хочу стать по окончании школы?» Я вимережив своїми каракулями, оскільки маю вельми похабний почерк, що понад усе мрію про журналістику, про широкий світ людських відкриттів, про мандри у пошуках своїх героїв. Учитель (не буду називати його прізвище, нині це вже немає ніякого значення) наступного дня відкрив лише мого зошита, і з слащавою, надмірною усмішкою сказав:

-          Он желает стать журналистом, а не умент просклонять слово «цех»…

Клас вибухнув реготом, оскільки для влучності там, напевне, було сказано ще щось дошкульне та принизливе для мене.

Богом клянусь, що я давно вже не ображаюся за ту мізансцену, не тримаю образи на педагога. Можливо, і справді він був дещо тоді неправий. Але, переконаний, що коли мені було важко, коли із першого разу не поступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, я згадував цю історію і тільки міцніше стискав кулаки, казав собі сам, що я неодмінно переможу. І коли 25 вересня 1991 року, на зламі двох епох для України, колеги журналісти (66 – «за», троє – «проти») мене обрали головним редактором центральної газети «Правда Украины», до речі, головного якраз російськомовного видання в державі, я розказав цю шкільну історію своїм колегам, і зазначив, що тікаючи від тієї злорадної посмішки я все зробив для того, щоб доказати всім: учнівським Мріям треба Вірити!

 Олександр ГОРОБЕЦЬ,

Заслужений журналіст України, письменник,

доцент кафедри журналістики Київського університету «Україна»

30 березня 2009 року